ПРО ЩО МОВЧАТЬ БІЙЦІ АБО «У МЕНЕ ВСЕ НОРМАЛЬНО»

Війна увірвалася у життя сотень тисяч сімей. Молоді хлопці та зрілі чоловіки опинилися у вирії подій, де кожна мить наражає на небезпеку загибелі. Цінності життя, справедливості, честі, гідності, побратимства, сім'ї стали настільки чіткими, що змінили саму особистість, її свідомість та світосприйняття. Ціна таких змін неймовірно висока: біль від втрати побратимів, численні каліцтва, жахливий стрес виживання, за якого смерть дихає в обличчя, зруйновані селища і міста, психо-фізіологічна виснаженість.

Війна стала ключовою подією життя, що розділила його на фрагменти «до війни» та «після». По поверненню додому боєць очікує підтвердження недаремності своїх страждань та загибелі побратимів. Проте «мирне» цивільне життя сприймається ним як паралельна реальність, в якій важко одразу знайти своє місце, може тому так швидко він готується від’їжджати назад.

Ми сподіваємося і віримо, що мирне життя все ж настане та повернення бійців у цивільне життя стане реальністю. Але що відбувається з ними далі?

Родичі та близькі бійців дуже чекають на повернення рідного та знайомого чоловіка, брата, батька, сина таким, яким він залишив родину. Водночас, повертається з війни «інша» людина, багато в чому нова та малознайома. Родина сподівається на те, що їх герой повернеться до дружини чоловіком-опорою, до дітей – вірним наставником та другом, для батьків – живим  та стане помічником у подальшому житті. Проте ще певний час тіло та душа бійця тремтить та болить війною. Він схильний переживати гостре почуття несправедливості та гніву на усіх, кому байдуже до війни в країні, на тих, хто живе так, ніби нічого не відбувається. На тлі переживань боїв цивільне життя здається викривленим. Найболюче, що гостро розбігаються очікування щодо потрібності демобілізованих бійців у цивільному житті. Ним доводиться боротися за власні права, стверджуватися грубістю та силою, аби бути почутими. Також варто враховувати загальну виснаженість війною, гостротою переживань втрат побратимів, жахливих каліцтв товаришів, близькості ситуації загибелі. Ще певний час боєць залишається у цій ролі, не змінює одяг на цивільний, не розбирає речей. Він прагне знайти розраду серед однодумців, адже переконаний, що лише вони можуть зрозуміти його.

А рідні не розуміють та ображаються на це віддалення, не можуть зарадити його спалахам гніву, можуть лякатися та непокоїтися через зміни у поведінці та психіці рідної людини. Вони часто почувають свою спантеличеність, безпорадність, роздратованість та розгубленість. Виникають докори сумління щодо неприпустимості таких переживань, почуття провини. Як наслідок, взаємостосунки погіршуються, швидкі зміни з бійцями, що повернулися, не наступають та виникають конфлікти, що супроводжуються гострим переживанням розпачу.

Хто і чим може зарадити сім’ям та демобілізованим бійцям?

В першу чергу допомогу варто шукати серед тих, кому можна довіритися, у кого є подібний досвід та досвід відновлення цивільного життя. Це організації та фонди, що створені для ресоціалізації демобілізованих бійців. Наприклад, як Благодійний фонд «Архангел».

Це також спеціалісти, які надають конкретну допомогу у вирішенні проблем зі здоров’ям, поверненням до сім’ї та цивільного життя, працевлаштуванням (лікарі, психотерапевти, психологи, юристи, волонтери соціальних громад).

Але, найголовніше, сам демобілізований боєць, який знаходить у собі сили почати з «чистого листа» оновлене життя, має сміливість інтегрувати біль і страждання війни у своє неперервне цілісне життя, здатен визначати реалістичні цілі та досягати їх, поважати та надавати підтримку іншим.

Марія Яцюк